“... “ЯК ДОБРЕ ТЕ, ЩО СМЕРТІ НЕ БОЮСЬ Я…“ “

“Перші уроки поезії – мамині.Знала багато пісень і вміла їх співати. Пісень було стільки, як у баби Зуїхи, нашої землячки. І таких самих. Найбільший слід на душі – од маминої колискової “Ой, люлі-люлі, моя дитино.” Шевченко над колискою – це не забувається. А співане тужно “Іди, іди , сину, на Україну, нас кленучи” – хвилює й досі. Щось схоже до тужного надгробного голосіння із “Заповіту” : “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров”ю волю окропіте”ю Перші знаки духовної аномалії, журба – як перше почуття немовляти на білому світі. Ще були – враження дитинства. Гарного дитинства.
Шкільне навчання – вадило. Одне – чужомовне, а друге – дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще. В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов.
Інститутські роки – трудні. Перша публіцистика – віршована – позови з історією. Захоплення Рильським і Верхарном. Ще чогось прагнув безтелесий дух. І знову ж – любов. Стужілий за справжньою (не донецькою) Україною, поїхав учителювати на Кіровоградщину, поблизу Гайворона. Там витеплів душею, звільнивсяод студентського схимництва. Армія – прискорила. Почувся мужчиною. Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах – погони. Але там прийшов до мене Бажан. Тоді ж – перші друковані вірші – 1959 рік. Післяармійський час уже був часом поезії. Це була епоха Пастернака і – необачно велика любов до нього. Звільнився – тільки десь 1965-66рр. Нині найбільше люблю Гете, Свідзінського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). особливо – Унгаретті, Квазімодо. Ще люблю “густу” прозу – Толстого, Хемінгуея, Стефаника, Прута, Камю. Вабить – і дуже – Фолкнер.
З молодих сучасників найбільше ціную Голобородька. Потім Вінграновського. І, звичайно, Л.Кисельова. Ненавиджу слово “поезія”. Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них – як на мене – путящі…
І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільняється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій. Якби було краще жити – я б вірші не писав, а – робив би коло землі.
Ще – зневажаю політиків. Ще – ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи.
Один з найкращих друзів – Сковорода.”
В. Стус Київ, 1969
Василь Семенович Стус народився 8 січня 1938 року в с. Рахівці (Рахівка) Гайсинського району на Вінничині.
Навчався спочатку в місцевій школі, потім – у Донбасі, куда сім”я переїхала, коли Василь був ще малим. Вищу освіту здобув на історико – філологічному факультеті Донецького державного педінституту. Закінчивши інститут, іде вчителювати в сільську Таужнянську семирічну школу Гайворонського району на Кіровоградщині.
Після служби в армії (1959 – 1961) В.Стус у 1961 – 1963рр працює вчителем у с. Горлівці на Додбасі, працює літературним редактором газети “Соціалістичний Донбас”.
В 1963 році вступає до аспірантури інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка Академії наук УРСР, тема дисертації “ Джерела емоційності художнього твору (на матеріалах художньої прози)”.
Першою публікацією, що заявила про Василя Стуса як про поета, була добірка віршів у “Літературній газеті” (“Літературна Україна”), що вийшла в світ 22 грудня 1959 року, за вступним словом А. Малишка.
Ще на самому початку громадського і творчого шляху Василь Стус мав у душі трагічне відчуття фатальної пов”язаності своєї долі з долею багатостраждальної рідної землі, а своїх внутрішніх моральних та інтелектуальних проблем з долею народу. Тільки тоді все починалося з рахунку до самого сбебе. Ось що він писав у листі до А.Малишка 1962 року : “ Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний , свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров”ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів правдений не можемо здобутись…” Це був початок шляху, початок відрахунку, коли Стус ще не відрізняв свого “Я” з “Ми”, - ще не було спокутувано “свійгріх”, ще не було знято з себе “прокляття віків”, ще не було здобуто права на власний позов до земляків.
Не дивлячись на уявлення про Донбас, як край, безнадійно зрусифікований і для українства безперспективний, Донеччина дала Івана Світличного, Василя Стуса, Василя Голобородька, Миколу Руденка і Олексу Тихого.
Познайомив Василя Стуса з літературою 20х – 30х років Андрій Васильович Клочча – літературний і театральний критик , колишній “молодняківець”, який вгадував в хлопцеві неабиякий хист. До речі, Василь у розмовах не раз з вдячністю і повагою згадував Клоччю, але вже пізніше, мабуть під впливом якоїсь конкретної невідомої обставини, змінив про нього свою думку і в одному з табірних листів відгукувався про нього зневажливо.
За свою добру обізнаність із західною літературою він великою мірою був вдячний Тимофієві Трифоновичу Духовному, викладачеві зарубіжної літератури Донецького педагогічного інституту, який мав величезну бібліотеку зарубіжної літератури і давав читати книги студентам.
В перші київські роки Стус сприймався у своєму колі швидше як майбутній літературознавець, ніж як поет. Писав рецензії, критичні статті, і вони часом мали більший розголос, ніж його нечисленні поетичні добірки.
Але за своїм душевним складом і способом мислення, у своїх стосунках зі словом і, зрештою, в самопочуванні Василь Стус був таки поетом. По приїзді до Києва Василь Стус прилучився до того культурно – національного руху, що розпочався у столиці і ширився по всій Україні, пізніше діставши назву шестидесятництва. Власне, це були перші симптоми національного пробудження. Провісниками національно – культурного руху були поети – шестидесятники : Симоненко, Вінграновський, Драч, Костенко, Павличко, а водночас і такі літературні критики та публіцисти як Світличний, Сверстюк, Чорновіл.
Вдача та характер. Василь не належав до людей, легких у спілкуванні. Небалакучий, але напружений не лише у слові, а й у мовчанні, він не надавався ані до беззмістовних розвах, ані до патріотичної риторики. У кожну справу вносив серйозність і, сказати б, невисловлений моральний ригоризм. Сила волі і духу. Бездоганний внутрішній такт і делікатність.
В середині 60-х почав активно перекладати, насамперед з німецької, яку добре знав, захоплювався Європейською модерністською поезією. Десь наприкінці 60-х Василь Стус запропонував видавництву “Радянський письменник” рукопис поетичної збірки, якій дав назву “Зимові дерева”. Збірка так і не була надрукована, але в машинописному і рукописному варіантах була поширена серед літературної молоді.
В останні дні серпня 1965 року влада провела серію політичних арештів у Києві, Львові, Луцьку, Івано-Франківську і т.ін. Зокрема, були ув”язнені І.Світличний, Панас Заливаха, Михайло та Богдан Горині, Валентин Мороз. 4 вересня у київському кінотеатрі “Україна” під час прем”єри фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” частина публіки влаштувала акцію протесту проти арештів. Особова справа Стуса поповнювалася… За ним послідувало відрахування з аспірантури.
Проте протягом деякого часу Василь ще не втрачає надії на можливість знаходження справедливості , пише листи до органів державної влади, тощо. Заарештували Василя, як і багатьох його друзів, в ніч з 12 на 13 січня 1972 року. Це назавжди змінило громадянську та політичну позицію Василя Стуса. Звинувачення було винесене в київському обласному суді. Вирок : 5 років позбавлення волі у ВТК суворого режиму і 3 роки заслання у мордовських таборах та в Магаданській області.
В 1980 році знову арешт. І в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року Василь Стус помер в тюремному карцері. Через чотири роки його посмертно було повністю реабілітовано.


Я ЗВИНУВАЧУЮ КДБ

…Оскільки справа Добоша з початку й до кінця є вигадкою, я заявляю : українські процеси 1972073рр велися за аналогією із сфабрикованими процесами 30-х років і провадилися за допомогою тієї – таки “єжовсько – беріївської методики…
Під час обшуку в мене було вилучено майже все написане за 15-17 років літературної роботи: вірші, критичні статті, прозові твори, переклади. Із творів молодих українських літераторів кадебісти вилучили в мене твори Віктора Кордуна, Миколи Холодного, Ігора Калинця, Григорія Чубая, деякі твори В.Симоненка, М. Вінграновського, Л. Костенко, І. Драча. Жертвами розбою стали рукописні статті М. Брайчевського, Л.Танюка, І.Дзюби, С.Тельнюка. Було забрано твори українських авторів, які проживають за кордоном, - поетичні збірки В.Вовк, Е. Андрієвської. Така ж доля спіткала окремі твори Б.Пастернака та Є.Євтушенко, М.Горького та О.Солженіцина, Бердяєва та К.Маркса, К.Юнга та Ортеги і Гассета. Кадебісти довели, що їхніми ворогами є твори письменників та мислителів усього світу.
За це я вимагаю судити їх, як ворогів української культури, ворогів українського народу, ворогів гуманізму, світової культури, ворогів людства.
До мого звинувачення занесено чимало моїх текстів, у яких йдеться про репресії 20-30х та пізніших років, про геноцид українскьих селян 1933 року, про знищення української інтелігенції в 30х-40х рр та в окремі періоди наступних десятиріч…
…період 1961-70 років був десятиріччям такого ж систематичного погіршення умов матеріального та духовного існування народу, періодом наступу реакції. Названо антирадянським мій вірш “У Мар”їнці стоять кукурудзи”, в якому йдеться про відомі факти минулого, коли колгоспникам за роботу практично нічого не платили…
… Таким чином, злочином вважається вже те, що людина має якісь інші, некомуністичні переконання. Цій людині просто заборонено існувати. Тому я називаю кадебістів злочинцями, які потоптали найелементарніші людські права.
Під час слідства мені не дали жодного юридичного кодексу, що ознайомив би мене з правами обвинуваченого…
…З прямою метою, щоб оббрехати інших заарештованих, були використані “свідки” психічно та морально зломлені З.Франко та Л,Селезенко.
…”-Я одразу зрозумів, що Стус націоналіст, тому, що він увесь час говорив українською мовою”…
…Під час суду я вимагав відкритого суду – мені відмовили, я відмовився від оборонця, вимагав літературних експертів – і теж марно.
Я звинувачую внутрішніх рецензентів КДБ, які писали оцінки на вилучені твори українських літераторів. З них я можу назвати А.Каспрука, А. Ковтуненка – автора “відгуку” на збірку “Крик з могили” М. Холодного, авторів колективної рецензії на книгу І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”…
Я обвинувачую кадебістів за фізичні муки, що їх заподіяно українським в”язням. Так, 1972 року заподіяли кілька ножових ран В.Морозові. На початку 1975 року важко побили М.Осадчого у камері Потьми. Трохи пізніше це сталося й із В.Чорноволом, якого шостого дня голодівки силоміць виштовхали на етап, закованого в кайдани, й примусили босоніж іти по снігу… Я обвинувачую кадебістів, які четвертий рік тримають у психіатричних лікарнях українських політв”язнів – М.Плахотнюка, Б.Ковчара, В.Рубана,А.Лупиноса, А.Плюща, Терелю, Красівського та інших…
… Я певний того, що рано чи пізно КДБ будуть судити – як злочинну, відкрито ворожу народові поліційну організацію. Та не певен я , що сам доживу до цього суду. Тому прошу передати моє звернення обвинувачам цієї злочинної організації. Нехай у багатотомовій справі її злочинів буде і моя сторінка свідчень.

Василь Стус

Концтабір “Дубровлаг”

1975 рік.

--------------------------------------------------------------------------------
Учасникам Мадрідської наради для перевірки Гельсінських Угод, гловам держав – учасниць Гельсінського Акту.

1980 рік позначився в нашій країні багатьма несправедливими вироками і переслідуваннями правозахисників. Але навіть на цьому трагічному фоні вирок українському поетові Василеві Стусу вирізняється своєю нелюдяністю. Стус засуджений на 10 років табору особливого режиму і 5 років заслання нібито за антирадянську агітацію і пропаганду з метою підриву і послаблення радянського суспільного і державного ладу. Він засулджений на максимум, передбачений другою частиною відповідної статті, з огляду на те, що був уже раніше засуджений за тим самим обвинуваченням (перша частина застосовується при першій судимості – термін “усього” до 7 років). Юридична машина запрацювала згідно із своїми нелюдяними законами і прирекла людину ще на 15 років страждань. Я вже не раз писав про неправомірність і жорстокість повторних вироків інакодумцям – Тихому, Пектусові, Галускасові, Лук”яненкові й іншим. Доля Стута – тієї ж категорії. Вперше Стус був заарештований в пам”ятний на Україні 1972 рік, і фактично головною його провиною була тоді відмова свідчити проти іншого, хто згодом відмовився від своєї позиції і вийшов на волю, а Стус одержав повною мірою – мордовські і пермські табори, карцери, тяжке заслання в Магаданській області. Вийшовши на волю в кінці 1979 року, Стус незабаром знову був арештований, а тепер засуджений за згоду вступити в Гельсінську групу.
Так життя людини ламається до краю, як відплата за елементарну порядність і неконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму ”я”. Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі. Стус – поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому?
Я закликаю колег Василя Стуса – поетів і письменників у всьому світі, моїх кодег – вчених, Міжнародну Амністію, всіх, кому дорога людська гідність і справедливість, виступити на захист Стуса. Окремо звертаюсь до учасників Мадрідської наради для перевірки Гельсінських угод, до голів держав – учасниць Гельсінського Акту. Вирок Стусові повинен бути скасований, як і усім учасникам ненасильницького правозахисного руху.

12 жовтня 1980 року

Горький Андрій Сахаров

-------------------------------------------------------------------------------- * * *
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що пере вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни
, ненависті , прокльону , каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

* * *
Цей біль – як алкоголь агоній,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
Давно забуто, що є – жити,
і що є – світ, і що є – ти.
У власне тіло увійти
дано лише несамовитим.
А ти ще довго сатаній, допоки
помреш, відчувши власні кроки
на сивій голові своїй.

* * *
Господи, гніву пречистого
благаю – не май за зле.
Де не стоятиму – вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене од біди вберегти.

* * *
Пам”яті Алли Горської

Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У білій стужі серце України.
А ти шукай – червону тінь калини
На чорних водах – тінь її шукай.
Бо – горстка нас. Малесенька щопта.
Лише для молитов і сподівання.
Застерігає доля нас зарання,
що калинова кров – така густа,
така крута, як кров у наших жилах.
У білій стужі білих голосінь
це гроно болю, що паде в глибінь,
на нас своїм безсмертям окошилось.

* * *
Сто років як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.

Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України – матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута та непокірна,
ти випросталася для волі,

ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом
спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці –
слова шугають над Дніпром.

* * *
Наснилося, з розлуки наверзлося,
з морозу скляло, з туги – аж лящить.
Над Прип”яттю світання зайнялося –
і син біжить, як горлом кров біжить.
Мов равлики, спинаються намети,
а мушля в безсоромності цноти
ніяк не знайде барви для прикмети
твоїх надсад, твоєї німоти.
І шклиться неба виспіла полуда –
тверда труна живих, як живчик, барв.
Бреде зоря сновида і приблуда –
одержаний задурно щедрий дар.
А човен побивається об здвиги
повсталих хвиль, твердих, немов стовпці.
…Підтале чорноводдя зелен – криги
займається світанком на щоці.

* * *
Боже, не літості – лютості,
Боже, не ласки, а мсти,
дай розірвати нам пута ці,
ретязі ці рознести.
Дай нам серця неприкаяні,
дай стрепіхатий стогнів,
дум смолоскипи розмаяні
між чужинецьких вогнів.
Пориве, пориве, пориве,
ревом порвемося в лет.
Бач – розсвітається зариво,
хай і на смерть, а вперед.
Благословенна хай буде та
куля туга, що разить
плоть, щоб її не марудити
в перечеканні століть.
Боже, розплати шаленої,
Боже, шаленої мсти,
лютості всенаученої
нам на всечас відпусти.

* * *
Вбери – но білу сукню
на тіло не прочінне,
нехай я, переждалий,
од шалу затремчу.

Вбери пречисту сукню,
і озирнись лукаво
і зваб мене прожогом,
аби я звисочів.

Вбери-но гарну сукню,
не дай мені уздріти
далекі перегони
пролопотілих літ.

Вбери дівочу сукню,
обдай тим сяйним сяйвом,
нехай відчую : медом
мені твій танцескік.

Вбери-но славну сукню
на тіло молодече,
на вигронені перса
і лебідь живота.

О зохвате – несила
од думи продихнути:
зорить мені у душу
безсмертний погляд твій